Які показання до лікування у випадку виділення культури Clostridium difficile у дитини віком <2 років і >2 років?

Показання до лікування існують у разі виявлення інфікування Clostridium difficile, діагностованого на підставі клінічних симптомів (діарея, можлива непрохідність, токсичний мегаколон), що супроводжуються наявністю токсиногенного штаму C. difficile у калі. Для діагностики інфекції, спричиненої C. difficile, достатньо також самого виявлення псевдомембранозного коліту (без будь-якої іншої видимої причини) під час ендоскопічного дослідження.

Згідно з рекомендаціями ESCMID, дослідження на токсиногенні штами C. difficile слід проводити у всіх госпіталізованих пацієнтів із підозрою на інфекційну діарею. Оскільки навіть >50 % новонароджених та немовлят є носіями C. difficile у шлунково-кишковому тракті (включаючи токсиногенні штами), у цієї групи пацієнтів дуже важливо виключити інші етіологічні фактори діареї.

Через обмежену чутливість та специфічність доступних діагностичних досліджень (згідно з оціночними даними, навіть 2 з 3-х інфекцій залишаються недіагностованими через недосконалі діагностичні тести та/або відсутність клінічних підозр), на сьогодні рекомендується принаймні двоступеневий діагностичний алгоритм.

Першим етапом є ​​пошук у калі специфічного антигену C. difficile — глутаматдегідрогенази (GDH):

1) негативний результат свідчить про відсутність C. difficile і дозволяє завершити діагностику

2) позитивний результат вказує на наявність C. difficile у калі і вимагає подальших досліджень для визначення наявності токсину:

а) виявлення токсину вказує на наявність токсиногенного штаму в калі і дозволяє завершити діагностику

б) невиявлення токсину вимагає подальшої верифікації, включаючи посів калу та пошук токсину в культивованому штамі, або пошук гена токсину C. difficile у фекаліях за допомогою молекулярних методів.

На практиці з метою прискорення діагностики часто одночасно проводяться дослідження, направлені на викриття GDH та токсину C. difficile (доступні тест-системи для одночасного виявлення обох показників) — принципи інтерпретації отриманих результатів аналогічні описаним вище. Обмеження тесту виключно до пошуку токсинів лише сприяє частішим хибно негативним результатам. Процедуру діагностики також можна розпочати з молекулярного дослідження — негативний результат свідчить про відсутність токсиногенного штаму і дозволяє завершити діагностику, тоді як позитивний результат слід підтвердити за допомогою дослідження на наявність токсину. Підсумовуючи, лікування інфекції, викликаної C. difficile, показано пацієнтам з клінічними ознаками інфекції, у яких підтверджено наявність токсиногенних штамів C. difficile (а у новонароджених та немовлят додатково виключені інші етіологічні фактори діареї). Згідно з клінічними настановами ESCMID (2014), для перорального лікування першого епізоду з легким або середньотяжким перебігом використовується метронідазол, а в інфікуваннях з тяжким перебігом —  ванкоміцин або фідаксоміцин (останній зареєстрований лише для дорослих). Якщо, натомість, пацієнт не може приймати лікарські засоби перорально, при інфекції з легким та середньотяжким перебігом застосовується метронідазол внутрішньовенно, а з тяжким перебігом — метронідазол внутрішньовенно у комбінації з ванкоміцином, що вводиться в ободову кишку (англ. intracolonic administration — прим. перекл.) або через кишковий зонд.