українська
Polski
English
Español
портал для лікарів
портал для лікарів
Ми прагнемо й надалі безкоштовно надавати цей тип контенту. На жаль, коштів на це більше немає.
Без Вашої допомоги нам доведеться закрити проект до кінця 2024 року.
Зробіть пожертвуГастроезофагеальна рефлюксна хвороба — це комплекс симптомів, викликаних закиданням (рефлюксом) шлункового вмісту в стравохід. Разом із проковтнутою раніше їжею до стравоходу повертається також секретована у шлунку соляна кислота та травні ферменти, викликаючи печію.
Це можуть супроводжувати пошкодження слизової оболонки стравоходу, що називаються ерозіями (дивіться фото нижче).
Серед факторів, сприяючих виникненню гастроезофагеальної рефлюксної хвороби, наводять:
М’яз, розташований між стравоходом та шлунком (нижній стравохідний сфінктер) розслаблюється при ковтанні, що дозволяє їжі пройти у шлунок. Далі цей м’яз швидко скорочується, запобігаючи регургітації (закиданню) їжі та шлункового соку у стравохід. Якщо нижній стравохідний сфінктер скорочується неправильно або недостатньо, то кислі складові шлункового соку можуть повертатися у стравохід, і це називається гастроезофагеальним (шлунково-стравохідним) рефлюксом (дивіться рисунок).
Рисунок 1. Гастроезофагеальна рефлюксна хвороба (рефлюкс)
Гастроезофагеальна рефлюксна хвороба також може розвиватися при інших захворюваннях, таких як: цукровий діабет, склеродермія, хвороби, пов’язані із тривалим зловживанням алкоголем, а також деякі гормональні розлади.
Важливу роль у розвитку рефлюксу відіграють також ліки, які приймає хворий, особливо пероральні контрацептиви чи ліки, що використовуються при ішемічній хворобі серця, гіпертонічній хворобі (артеріальній гіпертензії) та захворюваннях легень (особливо з групи блокаторів кальцієвих каналів, антихолінергічних препаратів чи метилксантинів, напр. теофілін).
Розвитку рефлюксу також сприяє кила (грижа) стравохідного отвору діафрагми (верхня частина шлунка увіпхнена до грудної клітини через тонше місце у діафрагмі — м’язі, що відділяє легені та черевну порожнину). Якщо верхня частина шлунка залишається затисненою вище діафрагми, то шлунковий сік залишається там тривалий час, що полегшує закидання вмісту в стравохід.
У популяції високо розвинутих країн симптоми рефлюксу спостерігаються щоденно у приблизно 5–10 % осіб, а раз на тиждень у приблизно 20 % осіб. Частота виникнення рефлюксної хвороби приблизно однакова серед чоловіків та серед жінок і зростає із віком.
До типових симптомів рефлюксу належать: печія, відрижка повітрям та відчуття закидання шлункового вмісту в стравохід. Часто симптоми описуються як печіння за грудиною, підвищена кислотність, відрижка кислим чи біль у верхній частині живота.
Симптоми посилюються у положенні на спині, особливо після прийому ситної або жирної їжі, при похиленні допереду або натужуванні.
Тривожними симптомами (т. зв. симптоми "червоних прапорців"), що вимагають звернення до лікаря і проведення швидкої та ретельної діагностики, є порушення ковтання, біль при ковтанні (див. Дисфагія), втрата маси тіла або кровотеча зі стравоходу.
Рефлюксна хвороба може також викликати інші нетипові симптоми, такі як: хрипота, сухий кашель та біль у грудній клітці, схожий на серцевий, а також відчуття „комка” у горлі.
При появі симптомів рефлюксу варто модифікувати стиль життя, а особливо спосіб харчування. Порції страв повинні бути меншими, проте споживатися частіше та не перед сном — останній прийом їжі слід прийняти не пізніше ніж за 3 години до сну. Слід уникати жирної, пікантної їжі, газованих напоїв, цитрусових, кави та шоколаду. Рекомендується також відмова від шкідливих звичок (алкоголю та сигарет).
При ожирінні або надмірній вазі рекомендується зниження маси тіла. Варто випробувати також сон у ліжку з піднятим на кільканадцять сантиметрів головним кінцем. Крім цього слід уникати роботи у вимушеному положенні, а також тісного вбрання та поясів. Рекомендується також припинити тютюнопаління.
Використання ліків, доступних без рецепту, нейтралізуючих шлунковий сік, що містять різні комбінації сполук алюмінію, кальцію, магнію та алгінової кислоти, може принести короткочасне покращення, проте не рекомендується тривалий їх прийом без консультації з лікарем.
Якщо описані методи не приносять покращення, слід звернутися до лікаря — особливо, якщо симптоми стійкі та посилюються. Негайне звернення до лікаря є обов’язковим також при появі тривожних симптомів (порушення ковтання, біль при ковтанні, зниження маси тіла або кровотеча зі стравоходу).
Слід пам’ятати, що симптоми рефлюксу можна легко переплутати із симптомами ішемічної хвороби серця, навіть інфаркту міокарду. Слід звернути увагу на те, коли з’являється біль — коронарний біль з’являється при фізичному навантаженні та зникає у спокої та після застосування нітрогліцерину. Іноді для постановки остаточного діагнозу необхідне проведення повного обстеження на предмет наявності захворювань серця.
Рефлюксну хворобу можна діагностувати на підставі типових характерних клінічних симптомів та зникнення симптомів після лікування інгібіторами протонної помпи (напр. омепразолом протягом близько 2-х тиж.).
Хворим, у яких, незважаючи на проведення стандартного лікування, симптоми зберігаються протягом тривалого часу, рекомендується виконання гастроскопії для підтвердження діагнозу. Ендоскопічне дослідження рекомендується „один раз у житті” також усім хворим із багаторічним анамнезом рефлюксної хвороби для виключення наявності ускладнень (стеноз, кровотеча, т. зв. стравохід Барретта).
Рисунок 2. Ендоскопічне зображення рефлюкс-езофагіту — видимі ерозії
Ендоскопічне дослідження верхнього відділу травного тракту (гастроскопія) полягає у введенні гнучкого апарату через горло в стравохід, а далі у шлунок та дванадцятипалу кишку. Під час дослідження при необхідності проводиться забір біоптатів слизової оболонки травного тракту для гістологічного дослідження. Гастроскопія є єдиним методом отримання таких біоптатів для мікроскопічної оцінки змін у шлунково-кишковому тракті без необхідності проведення хірургічного втручання. Ця процедура триває 20–30 хвилин та проводиться після використання місцевого анестетика, не вимагає госпіталізації.
При нетипових симптомах або перед плановим оперативним втручанням корисним може бути манометричне дослідження стравоходу (дослідження тиску у стравоході, який показує порушення функції м’язу нижнього стравохідного сфінктера), а також цілодобове моніторування рН у стравоході (т. зв. рН-метрія, яка полягає у розміщенні тонкої трубки у стравоході та оцінці кислотності вмісту стравоходу). Вище наведені дослідження можуть слугувати також для оцінки ефективності лікування.
Крім модифікації стилю життя терапію найчастіше починають із ліків, що сильно знижують секрецію шлункової кислоти (т. зв. інгібіторів протонної помпи, які в медичних публікаціях часто скорочено позначаються ІПП). До цієї групи ліків належать езомепразол, лансопразол, омепразол, пантопразол та рабепразол. Їх приймають 1 раз на добу, натщесерце, у рекомендованих лікарем стандартних дозах протягом 2–4 тижнів. При неефективності лікування лікар може прийняти рішення про подвоєння дози препарату і/або додати до терапії препарат із групи блокаторів H2-гістамінових рецепторів (фамотидин), який призначають перед сном.
Ліки з цієї групи також використовуються у підтримуючій терапії легкої форми рефлюксу.
Прокінетичні препарати (цизаприд, метоклопрамід) мають ефективність, наближену до ранітидину, однак використовуються рідко через побічні дії: метоклопрамід викликає сонливість, дратівливість, неврологічні порушення; цизаприд — небезпечні аритмії.
Якщо фармакологічне лікування попри використання максимальних доз ліків не приносить поліпшення, розглядається проведення хірургічного лікування (див. Хірургічне лікування рефлюксної хвороби та кили стравохідного отвору). Проте виявляється, що близько 50 % хворих — через різний часовий інтервал після операції — надалі потребують фармакологічного лікування.
У вагітних жінок терапією вибору є нефармакологічне лікування — модифікація способу життя та відповідна дієта. Ліки слід використовувати протягом якомога найкоротшого часу та у найменшій дозі. Найчастіше використовуються нейтралізуючі препарати (антациди), що не всмоктуються до кровообігу із травного тракту. При їх неефективності можна з обережністю застосовувати ранітидин. Все більше наукових даних вказують на те, що інгібітори протонної помпи (особливо омепразол) можна безпечно застосовувати у вагітних жінок. Наведені вище лікарські препарати повинні завжди використовуватися після консультації з лікарем та відповідно до його рекомендацій.
Гастроезофагеальна рефлюксна хвороба — це хронічне захворювання, що протікає з періодами загострень та ремісій.
Рефлюксна хвороба не загрожує життю, проте може значно обмежувати щоденну активність, необхідним є також постійне підтримуюче лікування. У більшості хворих у постійному лікуванні використовується найнижча ефективна доза інгібіторів протонної помпи, яка дозволяє ліквідувати скарги. Прогноз сприятливий при легкій формі рефлюксу. Нелікована тяжка рефлюксна хвороба може призвести до таких серйозних ускладнень, як стеноз стравоходу та кровотеча із шлунково-кишкового тракту.
У близько 10 % хворих може розвинутися т. зв. стравохід Барретта, який є передраковим станом та вимагає постійного ендоскопічного контролю із гістологічним дослідженням. Передраковий стан надзвичайно рідко може перейти у рак стравоходу (у випадку стравоходу Барретта — приблизно 0,5 % випадків на рік), а правильне моніторування розвитку хвороби дозволяє провести її ранню діагностику та лікування.
Після закінчення лікування гастроезофагеальної рефлюксної хвороби рекомендується продовження правильних дієтичних навичок та уникнення ліків, які можуть знижувати тиск у нижньому стравохідному сфінктері, особливо ліків, що використовуються при ішемічній хворобі серця та артеріальній гіпертензії (популярні нітрати, бета-блокатори, теофілін).
Контрольна ендоскопія після лікування показана пацієнтам із поширеною (запущеною) рефлюксною хворобою та хворим з її ускладненнями.
Решті хворих, у яких після ефективного фармакологічного лікування не спостерігаються симптоми гастроезофагеальної рефлюксної хвороби, немає необхідності проводити контрольні ендоскопічні дослідження.
Хворі з діагностованим стравоходом Барретта потребують постійного спостереження у спеціалістів з огляду на підвищений ризик розвитку аденокарциноми стравоходу. У цих хворих контрольне ендоскопічне дослідження із забором біоптату для гістологічного дослідження слід повторювати через кожні 3 роки, а при виявленні більш поширених змін (т. зв. дисплазія низького ступеня) — кожного року, а іноді навіть через кожні 3 місяці (дисплазія високого ступеня).
Ймовірно корисним є припинення тютюнопаління, відповідна дієта, у тому числі обмеження вживання алкоголю та кави, а також нормалізація маси тіла.
