Серологічна діагностика аутоімунних захворювань — 1-ша част.

Аутоімунні захворювання дуже гетерогенні за частотою, клінічними симптомами і патогенезом. В цілому, за оцінками, на них хворіє близько 5 % населення світу, і число випадків захворювання зростає. З урахуванням статевого фактору ця проблема торкається 3  % чоловіків і 7,1% жінок. Виявлено понад 80 нозологічних одиниць і 40 захворювань ймовірно аутоімунного ґенезу, поширеність яких складає від 1% до <1/106. Пік захворюваності зазвичай припадає на вік від 40 до 50 років. Ці захворювання зазвичай мають хронічний перебіг із періодами загострень і ремісій та в найтяжчих випадках призводять до стійкої інвалідності і навіть смерті.

Аутоімунізація визначається як імунна відповідь проти власного антигену або антигенів. Аутоімунні реакції можуть виникати не викликаючи захворювання, або спостерігатись при захворюваннях, викликаних іншими механізмами, і зазвичай через феномен аутотолерантності не призводять до розвитку аутоімунного захворювання. Механізми, що забезпечують толерантність до аутоантигенів, включають центральну толерантність, тобто усунення аутореактивних Т-лімфоцитів шляхом апоптозу в процесі їх дозрівання в тимусі, і периферичну толерантність, завдання якої — запобігти активації аутореактивних Т-лімфоцитів, що подолали бар'єр центральних лімфатичних органів.

Фактори, що сприяють усуненню аутотолерантності, можуть мати ендогенне і екзогенне походження. Ендогенні фактори відіграють фундаментальну роль, визначаючи те, як організм реагуватиме на загрозливі зовнішні чинники.

До найважливіших ендогенних факторів відносяться:

- гени, зокрема ті, які кодують молекули MHC класу II;

- порушення функції регуляторних клітин, які в фізіологічних умовах мають здатність пригнічувати активність аутореактивних клітин;

- підвищена продукція цитокінів, особливо ІФН-α;

- статеві гормони, в основному естроген і прогестерон, які можуть збільшувати продукцію ІФН-γ лімфоцитами.

До екзогенних факторів, серед іншого, відносяться:

- травма (фізична, термічна, запальна), яка, нівелюючи секвестрацію аутоантигенів, може призвести до їх виходу за межі існуючого бар'єру та індукувати аутоімунну відповідь;

- вірусні та бактеріальні інфекції: на основі молекулярної теорії мімікрії зараження вірусом або бактерією, епітопи яких схожі з антигенами господаря, може призвести до активації аутореактивних лімфоцитів і розвитку відповіді на аутоантигени;

- інші фактори навколишнього середовища: сонячне випромінювання (УФ-В), органічні розчинники, тютюновий дим, вінілхлорид, сполуки кремнію, лікарські засоби (напр. гідралазин, прокаїнамід, гідантоїн).

Аутотолерантність організму може бути порушена за рахунок різних механізмів:

• молекулярна мімікрія, при якій антигени патогенів ініціюють імунну відповідь і перехресно реагують з антигенами хазяїна;

• вивільнення прихованих антигенів (напр. в результаті пошкодження), коли антигени, початково приховані від імунної системи, можуть ініціювати аутоімунні реакції;

• дія аутореактивних Т-лімфоцитів (т. зв. T-cell bypass), які зазвичай видаляються за допомогою згаданих вище механізмів центральної і периферичної толерантності, але поява змінених антигенів (інфекції, лікарські засоби, ультрафіолетове випромінювання) активує нові аутореактивні клітини;

• дисбаланс цитокінів (цитокіни є важливими медіаторами імунної відповіді), що призводить до дисрегуляції імунної системи.

Діагностування аутоімунного захворювання пов'язане з відповідністю як мінімум двом із наступних критеріїв:

1. специфічна набута імунна відповідь, спрямована проти ураженого органу або тканини;

2. аутореактивні Т-лімфоцити і/або аутоантитіла виявляються в ураженому органі чи тканині;

3. перенесення аутореактивних Т-лімфоцитів і/або аутоантитіл здоровій людині або тварині ініціює розвиток захворювання;

4. демонстрація на тваринних моделях того, що імунізація аутоантигеном викликає захворювання;

5. усунення або пригнічення аутоімунної відповіді гальмує прогресування захворювання або призводить до клінічного поліпшення.

На даний момент вважається, що аутоімунні захворювання є результатом взаємодії між тригерами, аутоантигенами, генетичною схильністю, порушеннями толерантності аутоантигенів і механізмами апоптозу. Найчастіше їх поділяють на органоспецифічні (аутоантитіла реагують з антигенами, специфічними для конкретної тканини) і системні (аутоантитіла реагують з антигенами, які є поширеними в організмі), до яких відносяться системні захворювання сполучної тканини (СЗСТ).