Аутоімунний полігландулярний синдром 2-го типу

лат. syndroma insufficientiae polyglandularis autoimmunologicae – typus II

англ. autoimmune polyglandular syndrome type 2 (APS-2)

визначеннявгору

Аутоімунний полігландулярний синдром 2-го типу (АПС-2) – це співіснування первинної недостатності кори надниркових залоз (хвороба Аддісона) та аутоімунного захворювання щитоподібної залози – найчастіше, хвороби Хашимото (синдром Шмідта), які можуть додатково супроводжуватися цукровим діабетом 1-го типу (синдром Карпентера).

епідеміологіявгору

АПС-2 – найпоширеніший синдром полігландулярної недостатності (14–20/млн. у Сполучених Штатах Америки). Зазвичай проявляється у віці 20–40 років, у 3–4 рази частіше у жінок.

етіологія і патогенезвгору

АПС-2 успадковується полігенно. Багато компонентів АПС-2 асоціюються із HLA-системою (зокрема, із гаплотипами HLA-A1, B8, DR3, DR4, DQA1*0501 та DQB1*0201). Основним аутоантигеном надниркових залоз при АПС-2 (а також при ізольованій хворобі Аддісона) є 21-гідроксилаза (CYP21).

клінічна картинавгору

АПС-2 приблизно у 50 % випадків розпочинається гіпокортицизмом (розд. IV.D.3). Цукровий діабет 1-го типу (розд. IV.L.3) або хвороба Хашимото (розд. IV.B.5.1.1) виникають у середньому через 7 років після маніфестації хвороби Аддісона, хоча у ≈20 % випадків вони можуть виникнути одночасно з недостатністю кори надниркових залоз, а в решті 30 % випадків – випереджувати її. Гіпоглікемія або зменшення потреби в інсуліні у хворих на цукровий діабет 1-го типу може свідчити про виникнення недостатності кори надниркових залоз.

Рідше при АПС-2 спостерігаються порушення, що розвиваються внаслідок аутоімунного ураження інших тканин та органів – табл. IV.K.1-1.

діагностикавгору

АПС-2 діагностується, якщо присутні комбінації ≥2-х із 3-х наступних захворювань:

1) гіпокортицизм (хвороба Аддісона);

2) аутоімунне захворювання щитоподібної залози – зазвичай, хронічний аутоімунний тиреоїдит (хвороба Хашимото), а інколи – дифузний токсичний зоб (хвороба Грейвса-Базедова);

3) цукровий діабет 1-го типу.

лікуваннявгору

Лікування ґрунтується на замісній гормональній терапії недостатності ендокринних залоз та на відповідному лікуванні інших захворювань, які можуть виникати в ході цього синдрому.

При синдромі Шмідта (хвороба Аддісона та хвороба Хашимото) замісну терапію необхідно розпочинати від застосування гідрокортизону (розд. IV.D.3) і тільки після цього можна впроваджувати препарати левотироксину (L-T4). Зворотна ситуація, тобто застосування левотироксину (L-T4) у пацієнтів із нелікованою хворобою Аддісона, може спричинити виникнення симптомів недостатності кори надниркових залоз, небезпечних для життя! Кожен хворий із недостатністю кори надниркових залоз повинен мати при собі медичну картку, в якій зафіксована інформація про наявність захворювання, щоб при виникненні невідкладних станів лікар чи рятувальник могли швидко застосувати правильну тактику.

Користуючись цією сторінкою МП Ви погоджуєтесь використовувати файли cookie відповідно до Ваших поточних налаштувань браузера, а також згідно з нашою політикою щодо файлів cookie