Аутозапальні синдроми

визначення та класифікаціявгору

Аутозапальні синдроми (синдроми рецидивуючих гарячок) — це дефекти вродженої відповіді імунної системи, здебільшого спадкові, які характеризуються рецидивним або постійним запальним станом (гарячкою та підвищенням концентрації лабораторних маркерів запалення) та відсутністю залучення адаптивних (набутих) механізмів відповіді, що відрізняє їх від аутоімунних захворювань. В осіб з аутозапальним синдромом наявна здатність до спонтанної активації інфламасоми, тобто внутрішньоклітинного білкового комплексу (фізіологічно утворюється у відповідь на стимул, що сигналізує про небезпеку), що призводить до утворення інтерлейкіну-1 (IL-1β) — основного прозапального цитокіну.

1. Моногенні аутозапальні синдроми (детермінуються однією мутацією): синдром рецидивної гарячки, асоційований з мутацією в гені рецептора 1-го типу фактора некрозу пухлин α (TRAPS), кріопіринопатії (зокрема сімейна холодова кропив'янка), дефіцит мевалонаткінази (MKD: синдром гіпер-IgD і мевалоновий ацидоз) та сімейна середземноморська гарячка (FMF).

2. Полігенні аутозапальні синдроми: не виявлено мутації, яка є відповідальною за симптоми (напр., синдром PFAPA, синдром Шніцлера).

клінічна картинавгору

Спільними клінічними ознаками є рецидивні епізоди гарячки та запального стану без встановленої причини. Гарячка може супроводжуватися: шкірними висипаннями, артритом, запальними ураженнями сполучної тканини із залученням серозних оболонок, увеїтом, ентероколітом, лімфаденітом, менінгітом. У більшості випадків захворювання розпочинається в дитячому віці. Часто перебігає із загостреннями та спонтанними ремісіями. Інші ознаки на користь аутозапального синдрому: обтяжений сімейний анамнез щодо аутозапальних синдромів, рецидиви симптомів протягом ≥6 місяців. При синдромі Шніцлера, окрім типових запальних симптомів, спостерігається рецидивна кропив'янка (резистентна до антигістамінних ЛЗ), сильний біль у кістках та суглобах, а також моноклональний білок (зазвичай класу IgM).

Віддаленим ускладненням аутозапальних синдромів (окрім синдрому PFAPA) є вторинний амілоїдоз (АА-амілоїдоз →розд. 16.24), що найчастіше локалізується в нирках. Неліковані моногенні аутозапальні синдроми призводять до тяжкої інвалідизації та інших ускладнень (низького зросту, обмеження психомоторного розвитку).

діагностикавгору

Допоміжні дослідження

1. Лабораторні дослідження

1) морфологія периферичної крові з лейкоцитарною формулою — при наявності симптомів спостерігається лейкоцитоз за рахунок нейтрофільозу зі зсувом гранулоцитарної формули вліво, можливо, тромбоцитоз;

2) маркери запального стану — прискорена ШОЕ, підвищення концентрації С-реактивного білка (СРБ), підвищення концентрації білка SAA (завжди при загостреннях, у хворих дорослих також і в безсимптомний період), підвищення концентрації гаммаглобулінів в електрофорезі сироваткового білка, підвищення концентрації феритину в 1–5 разів;

3) загальний аналіз сечі — протеїнурія може вказувати на амілоїдоз нирок.

2. Візуалізаційні дослідження: сцинтиграфія кісток скелета або МРТ у хворих з підозрою на вогнищевий остеомієліт.

3. Тканинна біопсія (напр., жирової тканини черевної складки, малих слинних залоз, слизової оболонки прямої кишки або ураженого органу, найчастіше нирки) — при підозрі на АА-амілоїдоз.

Діагностичні критерії

Діагноз моногенного аутозапального синдрому підтверджується в особи з характерними симптомами або ускладненнями за допомогою генетичного дослідження.

лікуваннявгору

1. Загальні рекомендації: уникайте чинників навколишнього середовища, що сприяють виникненню нападів, напр., впливу холоду, запобігайте розвитку запального стану, в тому числі інфекцій, шляхом профілактичної вакцинації та раннього лікування інфекцій.

2. Фармакологічне лікування:

1) колхіцин — ЛЗ першого вибору при FMF;

2) біологічні ЛЗ — блокатори ІЛ-1 (анакінра, канакінумаб, рилонацепт); ЛЗ 2-го вибору — тоцилізумаб (блокатор ІЛ-6) та етанерцепт (блокатор ФНП-α);

3) НПЗП та ГК — застосовуються в періоди рецидивів симптомів при окремих аутозапальних синдромах.