Стафілококова пневмонія

Золотистий стафілокок (Staphylococcus aureus) поширений на шкірі, у 15–50 % здорових людей він колонізує носоглотку. Легко передається при безпосередньому контакті. Рідко є етіологічним фактором негоспітальної пневмонії, але він відповідає за ≈30 % випадків госпітальної пневмонії. Зараження відбувається через мікроаспірацію вмісту з верхніх дихальних шляхів або гематогенним шляхом з іншого, віддаленого вогнища захворювання, напр., ендокарда, фурункулів та ран, інфікованих стафілококом. Особливою групою ризику розвитку гематогенної стафілококової пневмонії є ін’єкційні наркомани, які використовують для ін’єкцій нестерильні розчини, голки та шприци. Фактори ризику інфікування S. aureus включають: супутні захворювання легенів (ХОЗЛ, муковісцидоз, рак легенів), цукровий діабет, хронічну хворобу нирок, попереднє інфікування вірусом грипу (інфекція, викликана S. pneumoniae та S. aureus, є 2 найпоширенішими причинами «постгрипозної» пневмонії). Більшість випадків стафілококової НП, що потребують госпіталізації, викликані метицилінрезистентним штамом.

Клінічна картина: часто (особливо після інфікування через мікроаспірацію) знаходять ознаки тяжкого перебігу захворювання з високою гарячкою, задишкою та відхаркуванням гнійного секрету. Інфікування рідкісним штамом, що продукує лейкоцидин Пантона-Валентайна (PVL-SA), може призводити до утворення каверн у легенях (некротичної пневмонії) та поліорганної недостатності.

Діагноз: при рентгенологічному дослідженні виявляють мультифокальні, часто двобічні паренхіматозні затемнення, що відповідають інфільтратам, інфільтрати часто мають ознаки розпаду, утворюються численні абсцеси або тонкостінні порожнини з тенденцією до зміни розмірів, яку можна помітити на чергових рентгенівських знімках, залежно від ступеня наповнення повітрям; часто — пневмоторакс і гнійний ексудат в плевральній порожнині. Діагноз можна підтвердити дослідженням мокротиння (мікроскопічне дослідження мазка і посіву). Посів крові позитивний у 1/4 пацієнтів, інфікованих через мікроаспірацію, і частіше — у заражених гематогенним шляхом.

Лікування: вибір і дозування антибіотиків →табл. 3.13-3. Якщо немає підозри на резистентність до метициліну, початкове лікування повинно полягати у введенні β-лактамного антибіотика, стійкого до β-лактамази (напр., клоксациліну [не зареєстрований в Україні]) або кліндаміцину. Ефективні також пеніциліни з інгібіторами β-лактамази та цефалоспорини 1-го та 2-го покоління (напр., цефазолін, цефуроксим). Стійкі до метициліну штами (MRSA) найчастіше виявляють у лікарнях (штами MRSA також з’явилися в позалікарняних умовах — CA-MRSA), вони стійкі до всіх β-лактамних антибіотиків (тобто пеніцилінів, пеніцилінів з інгібіторами β-лактамаз, цефалоспоринів і карбапенемів) і зазвичай також до макролідних антибіотиків, тетрацикліну, кліндаміцину та аміноглікозидів. Нозокоміальна стафілококова пневмонія, особливо набута у ВІТ, може бути спричинена MRSA і вимагає в/в застосування ванкоміцину або лінезоліду, а у випадку підтвердженої чутливості альтернативно можна використовувати кліндаміцин в/в. Хворого слід ізолювати, щоб запобігти поширенню інфекції, викликаної MRSA. Якщо є підозра на пневмонію, викликану PVL-SA, доповніть початкову емпіричну терапію лінезолідом в/в 600 мг 2 × на день, кліндаміцином в/в 1,2 г 4 × на день i рифампіцином в/в 600 мг 2 × на день, а після одержання результатів мікробіологічних досліджень призначте етіотропну терапію.